ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА НА ШЛЯХУ ТРАНСФОРМАЦІЇ (ДОСВІД СТВОРЕННЯ ПРОЄКТУ)

Бех І. Д.,
доктор псих. наук, професор, дійсний член НАПН України,
директор Інституту проблем виховання
НАПН України

 

Ідеї Концепції Нової Української школи спрямовані на кардинальну зміну всієї нашої освітньої політики, такої, що передбачає формування людини високої культури, у якої гармонійно поєднується глибокий розум з істинною духовністю. Чесність, совість, справедливість, безкорисливе піклування, патріотизм стають знаком розвиненої особистості та регулятором життєвої активності. Тож наша школа має стати школою цінностей.

Це вимагає інноваційної організації, зокрема, виховного процесу у всіх освітніх ланках. Трудність цієї мети пов’язана з тим, що процес виховання значною мірою спричинюється зовнішніми факторами, які, за великим рахунком, мають бути адекватними виховним завданням.

Однак, нас оточує технологічна культура, яка навчає особу переважно здобувати вміння, необхідні для досягнення професійного успіху, але мало спонукає до духовного розвитку.

Якраз ця фундаментальна світоглядна суперечність, як варіант її вирішення, лягла в основу трансформаційного підходу до спільного гуманістично-життєвого проекту, який ми – Інститут проблем виховання і Національний еколого-натуралістичний центр нині реалізуємо.

Це дійсно за своєю метою життєвий проект, оскільки ми повинні виховати духовно-моральну особистість з високою життєвою активністю, яка змістовно знатиме життя, буде його повноцінним суб’єктом, відстоювати усе позитивне і готова долати його регресивні аспекти. Вважаємо, що якраз позашкільна освіта має потужні резерви для вирішення цієї проблеми.

Пропонуємо на неупереджений розгляд і можливе запозичення ряду наукових позицій нашого проекту.

  1. Створення організаційних і програмно-методичних умов, які заперечують лише націленість освіти (у більшості своїй) на масовий випуск виконавців для глобальної ринкової системи. Сучасна позашкільна освіта має опікуватися, окрім проблеми справжнього майбутнього професіоналізму, такими нематеріальними цінностями особистості, як здатність цінити культуру, володіти високими почуттями і духовними цінностями;
  2. Культивування у вихованців ціннісно-смислового (аксіологічного) рівня осмислення засвоюваного навчального матеріалу незалежно від його конкретного змісту (технологічного, художнього тощо) і результатів навчально-практичної діяльності. Це відповідь на питання: У якому соціальному діапазоні я зможу використати (чи можливо використати) одержані результати? Учитель з огляду на це прагне «забарвити» засвоювані знання і способи дій об’єктивними і суб’єктивними смислами;
  3. Втілення в освітній процес поведінкової стратегії: від раціонального використання об’єктів і засобів праці – до раціонального природокористування;
  4. Постійне дотримання закону відповідності рівня здібностей зростаючої особистості психологічній складності її практичних справ і проблемних ситуацій;
  5. Впровадження методологічного напряму: від «школи пам’яті» до «школи думки» й активної соціальної дії. Це є реалізація імперативу І. Канта: «Не думкам потрібно вчити, а думати». «Не мыслям надобно учить, а мыслить». Якраз люди думки можуть змінити світ на краще. Хоча не всі з цим погоджуються. Так, філософ А. Шопенгауер писав: «Який толк від просвітителів, реформаторів, гуманістів? Чого добилися насправді Вольтер, Юм, Кант. Всі їх старання марні і пусті зусилля, бо світ – це шпиталь для невиліковних». «Какой прок от просветителей, реформаторов, гуманістов? Чего добились на самом деле Вольтер, Юм, Кант. Все их старания – тщетные и бесплодные усилия, ибо мир – это госпиталь неизлечимых». Що ж – і така думка має право на існування у світовому інформаційному просторі.